Звичайно, банди в Брукліні існували й до п’ятдесятих років, але підліткові гангстери були чимось до цього не відомим, новим і страшним явищем. У Брукліні були «Мау Маус», «Джокери», «Єпископи» та «Барони». У Бронксі — «Бронкс», «Фордхемські лисі» та «Золоті гінеї». У Східному Гарлемі — «Дракони», «Червоні крила» та «Єгипетські царі». А у Вашингтон-Хайтс — «Блазні» та «Амстердам». Лідери банд рідко були старші 20 років, ба більше деякі банди мали членів у віці восьми років. Крім того, кожна така група претендувала на власний мікрорайон — іноді він був площею не більше шести кварталів, але банда охороняла його кордони з військовою майстерністю. Більш детально про підліткові банди Брукліну 1950-х років читайте на brooklyn-yes.com.
Післявоєнний бум у Брукліні
Зазвичай вони були молоді, бідні та нерозсудливі, але втілення цих груп у 1950-х робило їх крутими. Класична згуртована група підлітків, які засмагають, палять і закривавлюють один одного. Ці підлітки були жорстокими, сексуальними, але повними життя.
Післявоєнний бум в Америці набрав обертів приблизно в 1950-х роках, це було перше десятиліття, коли молодіжна культура увійшла в моду. З появою телебачення та рок-н-ролу Голлівуд швидко відкрив новий архетип — незадоволений бунтівник без будь-якої на то причини. Кооптуючи естетику робітничого класу, Голлівуд перетворив образ безправних підлітків на антигероїв для нового покоління, яке дорослішало.
П’ятдесяті часто вважаються пасивними й блідими за сучасними мірками міської реальності, але тогочасне життя доводило протилежне, показуючи образи жорстких молодих людей, жорстких життів, жорстких коханців, які втілюють «крутість» 1950-х років.
Дійсно, реальність була набагато похмурішою. Банди давали підліткам те, чого не могла надати громада — почуття родини та приналежності для тих, хто живе на маргінесі. Тим часом у 1950-х роках злочинність серед неповнолітніх зростала.
Банда «Джокерів»
У 1950-х роках вуличні банди білих і пуерториканців, «шуміли» на вулицях Нью-Йорка. На бруклінських вулицях давали собі раду юні «Джокери». Це була група учнів католицької школи, які покинули навчатись у віці 15 років. Зазвичай вони мешкали в Парк-Слоупі. У тому районі в ті часи жили переважно бідні ірландці.
Здебільшого в цих підлітків ніколи не було нікого, хто б ними цікавився. Багато дорослих їх не любило. Тому і з’являлися вуличні банди, які захищали свою територію, наприклад, кондитерську у районі, свій куток парку, своїх дівчат. Це був їхній квартал, він належав їм. Ніхто не міг сказати, що вони тут мають робити, як це робити чи щось подібне. Вік учасників бруклінських банд був п’ятнадцять, шістнадцять років, хоча були й старші хлопці. Місце на розі 17-ї та 8-ї авеню вважалося безпечним. Саме тут були маленькі «Джокери».
Були певні правили й у середині банди, які строго виконувались. Коли члени банди сварилися один з одним, їм не дозволялося робити один одному боляче. Тобто фізично учасникам сварки дозволялося змушувати суперника здатися, наприклад, схопивши його задушливим захватом, але не дозволялося нікого бити ногами чи руками в обличчя. У банді всі були жорсткими, але ніхто не був найжорсткішим, хоча можливості всіх учасників були відомі.
Тому в бандах, зазвичай, один з одним не билися, тут берегли свої навички, жорстокість та уміння для інших людей, чи інших банд. І якщо хтось із фактурних за фізичними даними учасників банди приставав до когось меншого, до нього підходило троє, четверо хлопців і нагадували, що вони — це команда, і, що тут не воюють один з одним. Таким чином у середині банди всі були в безпеці.
На сторожі власних кордонів
Зате непрошених гостей очікував зовсім інший прийом. Дитячий майданчик — по суті, бетонна плита між 45-ю та 46-ю вулицями — знаходився поруч з баром, який використовували ірландські банди, й «іспанські» хлопці знали, що це місце заборонено для відвідування.
Та ретельно обстеживши дитячий майданчик, пуерториканці підійшли до молодих людей на лавці й запитали, чи не бачив хто-небудь їхнього друга Френчі. Його побили члени конкуруючої банди, і вони хотіли б поговорити з винними. Білі хлопці сказали, що нічого про це не знають. Це, здається, задовольнило іспаномовну групу, і вони відступили в тінь. Але через кілька хвилин повернулися, дочекавшись підкріплення. Це була коаліція юнаків із трьох банд — «Вампіри», «Молоді лорди» та «Королі сердець».
Цього разу вони заблокували виходи з дитячого майданчика. Коли білі молодики піднялися, щоби піти, іспанський хлопчик став на їхньому шляху й заявив, що жоден «грінго» не вийде з парку. Після чого решта пуерториканців атакували, накинувшись із держаками від лопат та мітл, шкіряними ременями та пляшками. У цій штовханині один із хлопців витягнув ніж зі срібним руків’ям і встромив його в спину 16-річного Роберта Янга.
Потім він повернувся до друга Янга, Ентоні Кшесінські, і вдарив його ножем у груди, пронизавши серце. За лічені хвилини обидва хлопці були мертві. Це були дев’ята й десята жертви бандитського насильства в Брукліні літа 1959 року і третя і четверта за тиждень.
Саме така похмура, безглузда й надто знайома війна надихнула на створення «Вестсайдської історії». Задумана в 1949 році, як мюзикл про конфлікти між єврейською та ірландсько-католицькою громадами в нижньому Мангеттені, ця історія була адаптована письменником Артуром Лоренцом після ескалації бандитського насильства на початку 1950-х років.
Ті, хто дивився мюзикл, знають, що він був точним відображенням конфлікту між бандами. У ньому багато чого було справжнім, наприклад, одяг, мова й місця знімання — баскетбольні майданчики, дахи будинків, багатоквартирні будинки. Сцена в танцювальному залі, де Тоні та Марія вперше зустрічаються, також була знайома.
Інколи на танцювальні вечори збиралось понад 500 осіб, як, наприклад, на один із таких, у бальному залі Колумбійського університету. Бійки того вечора не було, але в повітрі відчувалася напруга. Звичайно, банди існували й до п’ятдесятих років, але підліткові гангстери були досить новим і страшним явищем.
Будь-яке вторгнення конкуруючої банди розглядалося, як акт агресії й часто призводило до «розбірок» — запеклих боїв, в яких члени банд кидалися один на одного з усім, що було під рукою — від шипованих ременів до бейсбольних біт, автомобільних антен, мачете й пістолетів. У розбірках іноді брали участь понад 100 юнаків, вони, навіть приваблювали глядачів. У День пам’яті — державне американське свято наприкінці травня — натовпи збиралися в Проспект-парку, щоби подивитися на «двіж», який відбувався там щороку, відкриваючи літній «сезон» бандитських бійок.
Етнічні проблеми
Багато із цих бійок відбувалися між молодими людьми різного етнічного походження. Після Другої світової війни сотні тисяч молодих пуерториканців та афроамериканців із південних штатів країни ринули до Нью-Йорка, до Брукліну в пошуках світлого майбутнього, і в підсумку почали конкурувати один з одним і з білим робітничим класом за роботу й житло.
Певні райони міста стали майже виключно чорними або «іспанськими». Але в кожному випадку громади відчували себе загнаними в рамки — одна одною та чинними ірландськими, італійськими чи єврейськими громадами. Мешканці Брукліну були хворобливо зачаровані такими розбірками, але разом із тим більшість людей вважали злочинність неповнолітніх найбільшою загрозою для суспільства.
Джерела: